Жив-був один швець. Він жив зовсім один в невеликому селі далеко в горах. Вільний час він завжди проводив у церкві. Але час ішов. Швець постарів і вже не міг підніматися до храму, оскільки той перебував на вершині гори.

Настало Різдво. Люди поспішали вклонитися народженому Христу. Тільки старий швець сидів біля вікна своєї майстерні і з сумом спостерігав за щасливим натовпом.

Люди зупинялися і питали:

– А хіба ти не йдеш? Чуєш церковний дзвін? Ходімо!

– Я вже не можу так високо підніматися. Я насилу ходжу навіть по рівному місцю ...

Прислухаючись до дзвону і співу церковного хору, що долітали до нього крізь морозне повітря, він відчував себе самотнім  і покинутим.

Помираючи, старий батько покликав п’ятьох своїх синів і сказав:

– Настала моя смертна година. Розкажу я вам казку. Слухайте уважно, я хочу, щоб ви мені її розтлумачили. Сини не спускали очей зі свого батька. Старий подивився на них і почав розповідати:

– Виріс у лісі дуб-велетень. Не боявся він ні буревію, ні засухи. Одного разу прийшов у ліс тесля. Він засукав рукави і прийнявся рубати дерево. До вечора він повалив дуб на землю, обрубав гілки, а колоду завіз до себе у майстерню. Там зробив він з нього дошки. Восени прийшов до нього бондар і забрав дошки. Бондар зробив клепки, обручі, днище і змайстрував велику бочку. В цю бочку він кожну осінь наливав молоде вино і продавав його селянам для весіль та іменин. Але одного разу лопнув обруч на бочці, вино витекло, і вона розсохлася. Коли бондар помітив це, було вже пізно – клепки розійшлися і розпалися. Діти підхопили обручі і стали котити по вулиці, а господиня спалила клепки і днище бочки. Розтлумачте мені цю казку.