В одній із московських шкіл перестав ходити на заняття чотирнадцятирічний хлопчик. Тиждень не ходить,два...

Телефону в Левка не було, і однокласники за порадою вчительки вирішили сходити до нього додому.

Двері відчинила Левкова мама. Обличчя в неї було дуже засмучене.

Діти привіталися і нерішуче запитали:

– Чому Левко не ходить до школи?

Мама з сумом відповіла:

– Він більше не буде навчатися з вами. Йому зробили операцію. Невдало. Левко осліп і сам ходити не може...

Малюк сидів на підлозі, грався і раптом запитав:

– Бабусю, а ти мене любиш?

– Люблю, – відповідає бабуся, не відриваючись від в’язання.

Малюк встав, походив, про щось подумав, і знову:

– А ти мене справді любиш? Бабуся відклала в’язання:

– Ну що ти, серденько, звичайно, люблю.

– А ти мене дуже любиш?

Замість відповіді бабуся обійняла і поцілувала хлопчика. Малюк усміхнувся і спокійно пішов гратися.

Наша душа, як дитина: їй буває одиноко, але варто підійти до ікони, перехреститися, поцілувати її – і на душі стає тепло.

Б. Ганаго

“Таємниця твоєї душі”