Літо – це гаряча пора відпусток, шоколадних засмаг і веселих розваг. Цього року у мене не було ані найменшого бажання їхати кудись на відпочинок, а тому намагалась уникати будь-яких розмов про море чи гори. Пропозиція поїхати у дитячий табір викликала лише іронічну посмішку. Літо добігало до свого завершення і я відчувала, що потрібно хоча б трішки передихнути від кабінетної метушні, телефонних розмов, комп’ютерного шуму. Поки я роздумувала що і як, мої друзі домовились про все, а мене поставили лише перед фактом: ти на два тижні будеш вожатою у дитячому таборі. Назад було нікуди відступати.  

Невідомість і побоювання охопили мене. А якщо не зможу, якщо не впораюсь, якщо дітям не цікаво буде. Що робити? Трохи заспокоїлась, коли познайомилась з досвідченими вожатими, які й пообіцяли допомагати. Навкруги ліс, тиша, чернеча молитва… Посеред соснової галявини, між монастирськими корпусами, в обіймах дитячих майданчиків, розташувався дитячий будинок православного табору «Стежина добра».

Довгоочікуваний перший день. В голові ще вирують думки: того не доробила, туди не зателефонувала, там не дописала… а вже шепіт височезних старечих дерев порушив веселий дитячий сміх. Останні настанови батьків залишились позаду. Пройшла реєстрація, з цим впорались на відмінно. А далі розподіл дітей по гуртах, поселення і знайомство зі своїми підопічними. Перші запитання дітей ще перепліталися у мене з телефонними дзвінками. Тоді було вирішено – телефон заблоковано! Ура! Наша перша перемога. Увечері ми познайомились ближче, обрали назву для гурту і вирішили зробити наш відпочинок корисним і веселим для всіх. Побажавши один одному спокійної ночі, розійшлись по своїх кімнатах відпочивати. Але не тут то було… Як виявилось знайомство з вожатими це одне, а познайомитись без їхньої присутності – це найкраще і цікавіше виходить після опівночі. Перший сон, який довелось побачити, був про пошук дітей в лісі. Проте шум на коридорі перервав «лісову прогулянку». Як виявилось це найстарший загін продовжує знайомитись, але уже з сусідніми кімнатами… Одне зауваження, через годину друге, потім третє. А четверте було на вулиці босоніж по ранковій росі о 5 ранку. Замітали подвір’я і дихали чистим лісовим повітрям, після чого була молитва і сніданок. Приємно вразило те, що ніхто не промовився ані словечком керівнику табору про ранкову фіззарядку. Це потішило, значить один за всіх і всі за одного! Наступний день йшов вже по розкладу. Дозвілля чергувалось з майстер-класами, обідами і молитвою. Нічні пригоди і насичений день дали про себе знати, увечері всі солодко заснули, навіть без пильного нагляду вожатих. Відверто кажучи, вожаті налаштували себе знову на боротьбу з порушниками нічного спокою. Але марно, не дочекавшись відбою, всі вже легенько посапували у себе на ліжках.

Так один день відходив у минуле, а з ним і всі події. А наступав інший, який приносив нові пригоди, перемоги і досягнення. Я зрозуміла, що чим більше я з дітьми, тим більше стаю однією з них. Позаду залишились прес-релізи, доповіді, протоколи, конференції. А в голові визрівали плани нових ігор, народжувались цікаві ідеї для веселих розваг. Спочатку, думала, не зможу переламати себе, відійти від серйозності та суворості документів. Але без сміху не можна було спостерігати за дитячими пустощами. Дивувалась з якою легкістю перевтілюються в казкових героїв інші вожаті. Мало того, вони спросоння робили перекличку своїх дітей, збираючи їх то в їдальню, то на лінійку. Коли на ранок розказали їм про це – сміху не було меж. І сама мимоволі стала робити веселі пустощі, на які б у своєму житті навряд чи колись би відважилась. Найбільшою нагородою було те, коли я бачила як разом з тобою посміхаються діти, як вболівають за кожну перемогу, як радіють спільним успіхам. Якимось особливим переворотом стало зізнання одного хлопчика, який після кількох днів уважного спостереження зауважив, що «наша вожата стала частіше і веселіше посміхатись». Дитяче серце не обманиш нещирістю, награним бажанням, вони відразу помічають зміни настрою. А тому головне правило, яке я засвоїла для себе – це бути завжди щирим, відкритим і усміхненим. Адже дитинство дається тільки раз і хай воно буде веселим з приємними спогадами.

Православний табір відрізняється від світських тим, що тут є час для жартів і пустощів, а є час для молитви, спокою та роздумів. Коли вдень ми разом співали, грали, відпочивали – увечері обов’язково молились і ділились враженнями про пройдений день, що нам вдалось досягти, а що ні. Найменшеньким читали увечері казки, а старшим ми розповідали цікаві повчальні історії, які траплялись у житті людей. Вожаті спостерігали, як на їхніх очах змінювались діти, як ламались їхні егоїстичні характери, як вони привчались жити у гурті, знаходити друзів і цінувати дружбу. Багато з дітей відкрили для себе одну важливу річ: можна жити з Богом, ходити до церкви і водночас жити звичайним життям, ходити до школи, навчатись, мріяти і досягати поставлених цілей. У церкву ходять не тільки бабусі і суворі батюшки, там є багато однолітків, молоді, цікавих та відомих людей. Як зауважила одна дівчинка після зустрічі з митрополитом Ніфонтом, що жити з Богом набагато легше.

Але найбільше я вчилась сама біля дітей. Їхні довірливі погляди, вогник в очах не давали ні на хвилинку розслабитись або занудьгувати. По-особливому трепетно було спостерігати їхню підготовку та таїнства Сповіді та Причастя. Під вечірнє мерехтіння свічок видно було як невільно опускається то одна, то інша непрохана сльозинка, каялись та просили прощення і самі вожаті. Це всіх ще більше згуртувало і об’єднало у єдину сім’ю «Стежини добра». Якесь незвичайне світло і тепло випромінювали світлі чисті обличчя після Причастя. Коли запитували, хто що відчув у цей день – більшість відповіли що якось стало легко і радісно. Але радість не така як завжди, якась особлива... Доповненням цього дня стало відвідання опівночі Полуночниці. Діти стояли у храмі не поворухнувшись, легенький спів двох черниць до глибини вразив усіх нас. Цей недільний день цілковито був присвячений Господу.

А наступний тиждень розпочався своїми клопотами. Ми шили, малювали на склі, ліпили з глини, робили ляльки з ниток , грали в малі олімпійські ігри, купались на річці. І звичайно вчились любити та терпіти один одного. Як зізнались юні таборяни, вони не тільки подружились, але і навчились потайки робити нічні пригоди та розмовляти так тихенько, щоб не розбудити своїх вожатих, які спали з ними поруч…

За кілька днів до завершення табору перед вожатими стало завдання підготувати прощальну вечерю. І тоді я зрозуміла, наскільки я прив’язалась до цієї дітвори і всього колективу. Гумористичні сценки дітей з життя табору, веселі пісні і вірші додали усім настрою. Попереду залишився ще один виступ. Вже сутеніло, костер догорав, самотнє полум’я освітлювало щирі посмішки дітвори. А мене мучило сумління, чи змогла я виправдати покладені на мене надії, чи змогла впоратись із завданням? Дивлячись на згасаючий вогонь, раптом ніби мороз пробрав тіло і я здригнулась… Це чистий дитячий спів маленького хлопчика:

«Я тут знайшов, те що шукав,

Славу здобув і себе переміг

Мій лицарський хрест, моя перемога,

За те що не впав, за те що не втік»

Добре, що на вулиці було темно, я сіла далі від костра, ховаючи подалі непрохані сльози, і вже не могла відірватись від його задушевного співу: «Линуть роки, їх заметілі скроні мої пофарбують у сніг. Я закарбую у пам’яті своїй друзів своїх…» Так, я змогла себе перемогти, змогла переламати свою гордість, лукавство, нещирість, змогла хоч на два тижні стати однією з тих маленьких чистих сердець, які ще не знають жорстокості і зла, для яких ранок розпочинається від теплого маминого поцілунку і завершується в батьківських обіймах. З такими роздумами повернулися до корпусу на нічліг. Дитячий щебет вмить розлився по довгому коридору, малеча ділилась враженнями, телефонували до батьків. На запитання дітвори чи сподобались нам, вожатим, їхні виступи, звичайно була посмішка і стверджувальне захоплення, а там, в глибині ледве-ледве вдалось утримати сльози завтрашнього прощання і розставання. Остання ніч, сон ніби кудись дівся, дівчатка журливо заспівали: «Навчи мене, молитись, мамо, не за себе, а за весь світ…». Напевно, я так вперше сердечно подумки дякувала своїй мамі за те, що вона з малечку привела мене до церкви, показала дорогу до Бога і попередила, що вона не легка. Так, зараз і я знаю що вона не легка, але це дорога добра і любові. І по ній легко йти, коли поруч є надійні супутники – вірні друзі. Серце виривалось, а душа з’єдналась разом з дитячим співом: «Іди, мій друг, іди дорогою добра!»

Дітвора вже давно заснула, а мені не хотілось залишати їхню кімнату, було бажання всіх обійняти, приголубити і ще на кілька днів залишитись з ними… Хоча тіло відчувало втому, але спати і не думалось. Вийшла на ледве освітлену вулицю. Небо густо вкрилось зорями, я прислухалась до тихого шелесту нічного лісу, ніби дерева співали колискові для нашої малечі, оберігаючи їхній сон. І не помітила як всі вожаті зібрались поруч на майданчику і замість гучних розмов, як це було у нас вечорами, один на один були зі своїми думками. Ніхто не зауважив як годинник повернув далеко за північ і лише тоді ми почали ділитись своїми враженнями, згадувати спільно проведений час, оцінювати роботу вожатих. Головну оцінку нашої діяльності поставить нам наша дітвора та їхні батьки. Найприємнішим стало те, що на початку ніхто і не здогадувався що «Стежина добра» може об’єднати зовсім різних людей в єдину родину так міцно, що нині ніхто вже не хотів прощатись і залишати табір. Пообіцяли зустрітись наступного літа.

Я ж сердечно вдячна Богу за Його милість і безмежну любов. Варто лише покластись на Його святу волю, повністю довіритись і Він все влаштує для блага душі і тіла. Дякую всім, завдяки кому стала можливою моя незабутня відпустка: друзям, батюшкам, колегам-вожатим за їхнє терпіння, мудрість і підтримку, а найбільше дітворі, за те що дозволили разом з ними побувати у чарівній країні дитинства. Хтозна що нас чекає завтра, а сьогодні

«Шепет ветра не дает уснуть,

За окошком дождик льет как из ведра,

Я прощаюсь с вами, и опять иду в свой дальний путь,

Извините, мне уже пора…»

Вожаті «Стежини добра» 2011 р.

Фотоспогад