«У Балаклаві кінець вересня просто чарівний. Вода у затоці похолоднішала, дні стоять ясні, тихі, з чудовою свіжістю і міцним морським запахом вранці, з синім безхмарним небом, котре відходить бозна в яку височінь, з золотом і пурпуром на деревах, Із безмовними чорними ночами...» Як учасник IV фестивалю ЗМІ православних, в якому брала участь і делегація Волинської єпархії УПЦ, свідчу: хоча від часу сказаного відомим письменником Купріним минуло вже 107 років, але Балаклава так само в цю пору чарівна... Вдалося не тільки обговорити питання, що ж шукає сучасна людина у сучасній пресі про Церкву, віру і Бога, та чому нині сила православної преси – в її відкритості, а й відкрити для себе Балаклаву.

«Ніде в усій Росії, – а я доволі її об'їздив в усіх напрямках, – ніде я не слухав такої глибокої, повної, абсолютної тиші, як у Балаклаві. Виходиш на балкон – й увесь поглинаєшся мороком і мовчанням. Чорне небо, чорна вода в затоці, чорні гори... Тиша не порушується жодним звуком людського життя». Їдучи на фестиваль ЗМІ православних у Балаклаву й прочитавши ці слова Олександра Купріна, якому в містечку нині є й пам'ятник, і одна з вулиць та бібліотека носять його ім'я, дала собі слово: як приїду, візьму томик письменника і прочитаю цикл нарисів «Лістригони». Адже й учасники фестивалю мешкали в мотелі «Лістригон», а засідали  в конференц-залі санаторію-профілакторію «Чембало».

У туристичній інфраструктурі містечка активно використовують його історію. Тож, таємничими лістригонами виявилися давні мешканці цієї території: чи то рибалки, чи то пірати, чи то одні й інші водночас. А назву «Чембало» мала древня генуезька фортеця XIV  століття на одній із балаклавських вершин, руїни якої видно з усіх кінців міста.

Уже перший вечір на терасі готелю, з якої вдень відкривався прекрасний краєвид унікального витвору природи – Балаклавської бухти, засвідчував, що з часів Купріна тут наче мало що змінилося. Увечері були і чорне небо, і чорна вода в затоці, і чорні гори, і неймовірної краси молодик на небі, оточений сяйвом у вигляді чіткого квадрата. Цю картину активно знімали на мобільні телефони, проте тиші, яка так приваблювала колись Купріна та інших відомих людей того часу, вже давно немає: і вдень, і вночі у самісінькому центрі Балаклави, на одному з гірських відрогів, працює рудник.

Донедавна Балаклава була закритим військовим містом. Тут у часи Радянського Союзу   діяв надсекретний об'єкт: унікальний завод із будівництва підводних човнів. Приємний юнак, який ненав'язливо спонукав нашу фестивальну групу прокататися його яхтою в бухті та вийти на ній  у відкрите море (і ми ніскільки не пожалкували, бо бачили дивовижної краси краєвиди і навіть дельфінів), розказував, що і йому, жителю сусіднього Севастополя, були дозволені відвідини Балаклави лише за спеціальним розпорядженням військового коменданта...

Просто в горі навпроти центру балаклавської набережної  пробита штольня, в якій могли одночасно розміститися сім підводних човнів і три тисячі людей. Нині тут все розграбували... Проте діє музей холодної війни. На відміну від інших кримських містечок на узбережжі Чорного моря у Балаклаві нема умов для пляжного відпочинку. Пляжі тут дикі, до них треба добиратися пішки через гори або човнами чи катерами, вкриті, як і дно біля берега, камінням. Але для любителів історії тут справжній рай.

Балаклава стала місцем, де було знято з добрий десяток популярних кінофільмів. У справді: де, як не тут, де стільки непривітних, первісно диких і водночас величавих гір, можна було зняти детектив за мотивами Агати Крісті «Десять негренят»?.. У балці поблизу Балаклави знімали і фільм «Гарін», і саме звідси Олександра Абдулова відвезли у лікарню... Балаклавські краєвиди – у фільмах «Та, що біжить по хвилях», «Бухта зниклих драйверів», «Другий фронт», «Дев'ята рота» (кар'єри балаклавського рудоуправління). До речі, ці кар'єри в іншому фільмі – «Консерви» – переробили під золоті рудники, а штольню – перетворили на тюрму... Навіть знаменитий російський режисер Станіслав Говорухін не обминув Балаклави, знявши після «Десяти негренят» ще й західну сторону бухти у фільмі «Пасажирка».

Найбільшою несподіванкою було побачити поблизу центральної вулиці пам'ятник Лесі Українці (але ж поставили?..) За два кроки – й набережна, яка спочатку називалася Англійською, бо спорудили її 1854 року, у часи Кримської війни, англійці, а нині вона має ім'я одного з місцевих героїв Великої Вітчизняної війни – Назукіна. Наша славна землячка якось випадає з величезного сонму численних пам'ятників героям цієї війни, які, здається, у Балаклаві на кожному кроці.  То меморіальна дошка вшановує «славный погранотряд НКВД», то медсестер, котрі з місцевих висот порятували кілька десятків радянських бійців, то біля штольні, колишньої бази підводних човнів, тебе вражає великий стенд із грізними словами «Помни о войне!»

Таке враження, що тільки цю сторінку історії тут просто леліють. Хоча саме в Балаклавську бухту з Туреччини у квітні 1855 року вперше прибув загін британських медичних сестер під керівництвом Флоренс Найтінгейл, і це був перший в історії випадок надання організованої медичної допомоги пораненим на полі бою. Як відомо, медаллю імені Флоренс Найтінгейл Міжнародний Червоний Хрест і нині нагороджує медсестер всього світу, які відзначилися на війні чи при порятунку поранених під час стихійного лиха.

Англійці в Балаклаві, крім набережної, збудували водопровід, шосейні дороги, першу на території Криму, та й України, залізницю. Містечко навіть отримало назву «Маленький Лондон». Пересічний гість міста може й не дізнатися цих, без сумніву, цікавих подробиць місцевої історії. Хоча буде ду-у-же вражений сучасною набережною, обабіч якої з руїн відновлені колишні маєтки багатих балаклавців, зокрема, і дачу актриси Соколової, на якій два місяці прожила з чоловіком Климентом Квіткою і Леся Українка. А також – розкішними яхтами з усього світу.

Учасників же нашого фестивалю, який проходив у Балаклаві з 3 по 7 жовтня, приваблювали і святі місця. Недалеко – древній Херсонес, скельний Інкерманський монастир, знаменитий Свято-Георгіївський монастир на мисі Фіолент, в якому побували чи не всі російські царі, Олександр Пушкін, Адам Міцкевич, Анна Ахматова та інші відомі люди всіх часів і народів. І хоча цього разу нам не вдалося в них через напружену роботу на фестивалі, проте у зворотній дорозі додому вдалося прикластися до мощів святителя, кримського чудотворця Луки (Войно-Ясенецького), які покояться у храмі Свято-Троїцького жіночого монастиря.

Цього разу у фестивалі зголосилося взяти участь понад сто чоловік. Переважно працівники єпархіальних управлінь, священики, які відають інформаційно-просвітницькими питаннями. Чому церква надає такого значення своєму, так би мовити, піару? Що дала участь у ФестЗМІ мені, світському журналісту, який пише і на православні теми? Про це – у наступних враженнях. Відзначу, багато з того, що говорилося на фестивалі, раніше б отримувало гриф «Лише для службового користування».

Але, як зазначив голова оргкомітету фестивалю, прес-секретар Предстоятеля УПЦ, голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ, шеф-редактор інформаційного порталу «Православіє в Україні» протоієрей Георгій Коваленко, Церква нині часто живе в атмосфері інформаційної війни. Тому відповіді на свої питання віруючі люди повинні отримувати християнські, православні, корисні для їхніх душ. Варто зазначити, що серед величезної кількості православних інформаційних проектів проекти Волинської єпархії не тільки не загубилися. Вони є зразком для інших.

Наталія Малімон, м. Луцьк