Сім років тому Ганну Петрівну Сапігу прооперували в онкодиспансері. У перші дні Великого посту жінка пройшла чергове медичне обстеження, і лікарі-онкологи пораділи за колишню пацієнтку: рак з Божою допомогою вдалося перемогти.

Ганна Петрівна живе у Здолбунові, що на Рівненщині, але у Луцьку буває часто. Тут служить у храмі син - ігумен Аліпій. Сюди завжди приїжджає за благословенням, підтримкою і порадою до свого духовного наставника - владики Ніфонта, під духовною опікою якого родина Сапіг перебуває понад 30 років.

Коли виявила гулю на грудях, спочатку пішла до рівненських лікарів. Накричали там на мене, що треба негайно щось робити, бо ж пухлина злоякісна. А я просила, щоб дали мені ще трохи часу, бо маю піти до сповіді, до причастя. У Луцьку син повів мене ще й у ваш онкодиспансер. Діагноз підтвердився. Порадилися і, взявши благословення у владики, вирішила довіритися луцьким лікарям. Як йшла на операцію, сім батюшок мене соборували. Я духовно підготувалася, була спокійною, страху не відчувала, - розказує Ганна Петрівна, і від її постави, обличчя віє умиротворенням, доброзичливістю, спокоєм, як у всіх істинно віруючих людей.

Згадує, як хірурги жартували після операції: наче на службі Божій побували, а не на роботі. Пацієнтка під загальним наркозом, не змовкаючи впродовж кількох годин, читала молитви. А під дверима операційної молився син-священик. Трошки відійшла, зміцніла, - прислав владика у відділення ще й семінаристів, щоб підняли дух недужих псалмами.

- Я синочка свого попросила, щоб усім сусідкам по палаті купив молитвослови, а ще - приніс свяченої водички, бо давно знаю, яку цілющу силу вона має. Коли потім проходила три курси хіміотерапії, владика давав мені щоразу пляшечку свяченої води, йорданської, я пила її і, на диво, легко переносила «хімію», - стверджує наша співрозмовниця.

З раннього дитинства, як тільки зіп'ялася на ніжки, завжди до церкви брав її батько. З двох років постила разом з усіма в родині, хіба в неділю чи свято замість чаю їй давали молоко. І росла здоровою, справною. Рідну маму втратила ще немовлям. Годувалася не в розкошах, головне багатство, яке дала родина - віру в Бога.

Віра гартується у випробуваннях. У Ганни вже була власна сім'я, чоловік, двоє синів, працювала у Квасилові на ремонтному заводі, коли одержала на роботі важку травму. Вантажники випадково зрушили складені одна на одну великі металеві труби і та залізна гора в секунді скотилася Ганні на ноги. Лише якимсь дивом не «вкаткувало» її в асфальт.

- Коли мене дістали з-під завалу, то лікар «швидкої» тільки розвів руками. Без рентгену було видно, що кістки розплющені, роздроблені, п'яти нема. Я довго лежала в лікарні. Був якраз Великий піст. Жіночки в палаті намагалися пригостити якимись наїдками, бо, мовляв, треба набиратися сил. Я і в лікарні постила. У той важкий час знайома монашка розказала, що на Волині у селі Рудка-Козинська є ієромонах, молитви якого допомагають недужим. Я ще не могла встати з ліжка, тож попросила старшого синочка-підлітка поїхати разом з іншими віруючими людьми у Рудку. І та поїздка стала переломним кроком у його долі та й у житті всієї нашої родини, - каже Ганна Петрівна.

У сімдесяті, коли насаджувався атеїзм, її сини, виховані в релігійному дусі, тягнулися до духовного спілкування, до богословських знань. Познайомившись з ієромонахом Ніфонтом, стали майже кожної суботи й неділі їздити до нього у церкву. Розповідали, скільки люду з усіх-усюд добирається у Рудку-Козинську, які дива зцілення ведуть недужих віруючих у це село. То ж коли Ганна Петрівна змогла піднятися з постелі, поїхала і собі.

- Спочатку наймала машину, а як трохи полегшало, то йшла з людьми від дизель-поїзда сім кілометрів пішки, хоч і на милицях. Рови вбрід доводилося переходити, а нога ще не зажила, у бинтах. І нічого не сталося. Навпаки, чула себе здоровшою після того, як помолюсь у церкві. Я завжди дякую владиці, кажу, що це він мене відмолив, бо ходжу і навіть не накульгую, - демонструє свою легку і рівненьку ходу жінка, якій через два місяці виповниться сімдесят.

Тішиться, що всупереч хворобам, дає раду господарству, на городі сама справляється. Звикла з літа завжди припасти чимало різної консервації, щоб для всіх вистачило на час посту. Торік з приятелькою ще й для вихованців семінарії 80 трилітрових банок огірків намаринувала. У турботах, каже, легше переживати втрату чоловіка.

Першу половину подружнього життя Сапіг затьмарювало те, що чоловік не розділяв ревної віри дружини та й до спиртного був небайдужий. Владика Ніфонт порадив рятувати чоловіка не сваркою, а молитвами, свяченою водою, наверненням до церкви. І згодом Олександр справді змінився. Разом здійснювали паломницькі поїздки по святих місцях, відвідували монастирі, побували навіть в Єрусалимі. Став чоловік співати в церковному хорі, жодної відправи не пропускав, почав постів дотримуватися. І характер став іншим - спокійним, врівноваженим, добрим. І запанувала в їхньому домі злагода.

- Забалакалася я. Може, вже й на вечірню спізнилася? - спохопилася Ганна Петрівна.

Уже багато років початок Великого посту жінка проводить у Свято-Покровській церкві. Каже, що перші три дні не мала в роті ні рісочки, але не почуває себе знесиленою, а навпаки - наче помолоділою. Не вживає в піст ані риби, ані олії, хіба що у свята. Овочі, каші, мед з лимоном - їжа, яка і енергією наповнює, і допомагає організму очиститись від шлаків, відпочити від нездорового харчування.

А, головне, радить Ганна Петрівна, слід дбати про духовне здоров'я, тоді й хвороби турбуватимуть менше.

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

Газета "Волинь"