Першою парафією для волинського священика Віктора Бугайчука стало селище Гарячі Ключі, що на самісінькому краю світу на острові Ітуруп. І храм тут теж кілька років тому спорудив... волинянин.

МИЛІСТЮ ГОСПОДА – НА КРАЙ СВІТУ

На початку червня отець Віктор перебував у Луцьку, де складав випускні іспити у Волинській духовній семінарії. Проте від решти випускників його вирізняє доросліший погляд і священицька поважність, адже служить на парафії півтора року. Причому у такому місці, яке цілком можна назвати "краєм світу": на одному з Курильських островів. Ці острови так далеко від Волині, що відстань здається просто нереальною. Але особливість священицького служіння тут ще й у тому, що хоча Росія вважається православною країною, проте і роки войовничого атеїзму марно не минули. Після війни, яку одні називають "Великою Вітчизняною", а інші – "Другою світовою",  перший православний храм на Далекому Сході з'явився лише у 1992 році. Ось і доводиться тепер молоденькому батюшці наче першим апостолам проповідувати тут слово Боже і охрещувати не тільки немовлят, а переважно людей, чиє земне життя уже добігає свого кінця...

Служить він у церкві, яка носить ім'я Святого великомученика Георгія Побідоносця. Перша православна громада на Курилах зареєструвалася лише у 1996 році, дозвіл на служіння дали  через п'ять років, а перший храм на Ітурупі, у селищі Гарячі Ключі, було споруджено за всіма православними канонами тільки у 2004 році. Усі центральні російські інформаційні видання тоді повідомляли, що дерев'яний зруб храму виготовлено на Сахаліні, а позолочені куполи і хрести привезли з Підмосков'я. "Сейчас на Итурупе две православные церкви. Одна в городе Курильске, вторая – в Горячих Ключах. Их купола и кресты служат своеобразными маяками судам, проходящим мимо Итурупа по Охотскому морю и по Тихому океану", – повідомляло одне з видань.

Збудував храм російський генерал Юрій Оксенюк, котрий у відставці зайнявся рибним бізнесом, а мала його батьківщина – у селі Старосілля Маневицького району. На Курилах, де й зосереджені його підприємства по вилову і переробці червоної риби, нині перебуває значна частина родичів генерала, які тут цей бізнес курують, немало і земляків - старосільчан прибуває туди на путину... Генерал Оксенюк відомий у православному світі як активний меценат. Допомагає храмам, монастирям (під одну з Божих обителей віддав свою віллу у Хабаровську), сиротам і нужденним. І аби його рідні й земляки мали духовний зв'язок з батьківщиною, попросив від владики Ніфонта прислати в Ітуруп (який ще жартома називають "Ітурупенком", бо третина населення тут етнічні українці) вихованця Волинської духовної семінарії.

На Курили отець Віктор з молоденькою  матушкою Неонілою відправилися відразу після свого весілля. Весільна подорож отож вийшла дуже романтичною, тим більше, що по дорозі на Курили за Сахаліном втрапили ще й у тайфун. Аби добратися на місце призначення, мусять поїздом їхати у Москву, літаком через усю "Русь неисходимую" летіти у Южно-Сахалінськ, а звідти на Курили можна добратися лише пароплавом. Добре, якщо корабель прямує прямо на Ітуруп: тоді дорога займе всього (!) добу. Якщо ж заходить  ще й на інші курильські острови, то пливти три доби. А якщо, не приведи Господи, попадеш у непогоду, яка тут є звичайним явищем, то можна не добратися і за тиждень. Мешкає священицька родина у військовому містечку Гарячі Ключі. Власне такими військовими поселеннями є немало курильських островів, про які пересічний читач знає хіба те, що на ці острови претендує Японія. Японія ж не просто на них претендує, а вважає і досі своїми, називаючи їх японськими ж іменами. І місцеві православні священики інколи жартують, що якби сталася зміна територіальної приналежності, то вони були б вже не під владикою Південно-Сахалінським і Курильським Даниїлом, а під митрополитом Даниїлом, який очолює православну церкву у Японії... З Ітурупа до "країни сонця, яке сходить" (так ще називають Японію) усього сто кілометрів. Острови омивають Охотське море і Тихий океан. Росіяни Курили почали активно заселяти у сімдесятих роках минулого століття, і з перших поселенців нині залишилося відсотків двадцять. Решта – приїжджий люд, який або охороняє "рубежи Родины", або заробляє гроші на видобутку і переробці червоної риби. І ось серед таких потенційних прихожан й довелося нести пастирське слово молодому священику.

МІЖ ВУЛКАНАМИ І ТАЙФУНАМИ

З вікна квартири у Гарячому Ключі, яку надали родині Бугайчуків, видно традиційні для цих місць сопки та вулкани. Та не вулкани, які "курять", дали назву Курильським островам. "Кур" на мові аборигенів, перших жителів островів айнів, означало "людина". Все ж кількість вулканів тут рахують десятками і називають їх поважними іменами: Іван Грозний, Богдан Хмельницький, Добриня Нікітич, Дракон, Мачуха... Тут неймовірно гарні водоспади з назвами на зразок "Борода старого ченця", "Волосся красуні", "Ілля Муромець". На островах б'ють гейзери і мінеральні джерела, тисячі гарячих ключів. У кратерах деяких вулканів утворилися цілющі озера, які виліковують від багатьох хвороб. Навіть лопухи тут, розказує отець Віктор, такі великі, що людина цілком може під одним листком сховатися від дощу...

– Клімат суворий, але притягує. Зими дуже сніжні, але не морозні. Велика вологість, літо не надто тепле, ходиш у легкій курточці. Відігріваємося на гарячих ключах. Бувало, що люди, які прожили на Курилах років 5 – 6, переїжджали на материк, але знову поверталися назад.

Проте тутешнє життя далеко не для всіх. Раніше на Ітурупі у двох православних храмах – у спорудженому нашим земляком і в пристосованому з іншого приміщення служили ченці. Ось і попередник отця Віктора служить нині під Омськом, відновлюючи православну обитель. Прекрасна природа і чисте океанське повітря сусідять з постійною загрозою землетрусів, цунамі, тайфунів, а ще ж і вулкани дрімають... Буває, що земля тільки дрижить, а бувають такі підземні поштовхи, що падають книжки і каструлі. Тоді, каже отець, тільки молишся Богу, аби він оберіг.

Найважчим для молодого священицького подружжя виявилася не так відірваність від рідної землі (бо і там свої люди є), а відірваність від родини й друзів. Телефонні розмови не можуть замінити живого спілкування. Та й невелика кількість священослужителів на один, так би мовити, квадратний кілометр курильської території відіграє свою роль, бо часто нема з ким порадитися у суто виробничих питаннях. Парафія ж особлива, багато людей починають своє служіння Богу, як кажуть, з чистого аркуша. Якщо на Волині народ не тільки глибоко віруючий, богобоязливий, а ще й доволі грамотний у богословських питаннях, то отцю Віктору на своєму Ітурупі доводиться робити те, чого уже давно не роблять його колеги-священики на Волині. Тобто готувати такі розмови з людьми, які у питаннях віри є справжніми неофітами, роз'яснювати елементарні, здавалося б нам,  питання про таїнства і обряди, про церковні свята і т.д.

– Але священику скрізь треба Богу і людям служити, проповідувати Боже слово, – каже отець Віктор.

НАЙСТАРШІЙ ЖІНЦІ, ЯКУ ОХРЕСТИВ, БУЛО 60

Після кожної розмови, яку священик з Волині проводить у якомусь колективі, з проханням охрестити до нього звертаються чоловік 4 –5. Особливо це стосується військових, хоча вищі чини уже переважно похрещені, бо ж пройшли через війни, ту ж Чечню, й усвідомили, що їх рятував лише Бог. "Хочу спасти душу" – переважно такими словами пояснюють своє бажання охреститися майбутні парафіяни храму Святого великомученика Георгія Побідоносця. Охрещуються люди і в 40, і в 50 років, а найстаршою, кого отець Віктор охрещував,  була жінка 60 років, і була вона ще з перших переселенців на Курильські острови. Правда все більше охрещують і дітей. За майже два роки служіння Господу на краю землі отець Віктор хоронив лише чотирьох своїх прихожан. Але хто має хоч якісь зв'язки на материку, той перевозить своїх покійників з островів.

Разом з отцем Віктором служить Господу на краю землі  і матушка Неоніла. Вихованка регентського відділення Волинської духовної семінарії вона й на Ітурупі при храмі Георгія Побідоносця створила церковний хор. Він ще невеличкий, але співає уже гарно. На Курилах народилася і їхня донечка, якій уже вісім місяців. У затишному храмі висять  вишиті рушники, пожертвувані сюди українськими заробітчанами. На Великдень церква була повна,  стояли і офіцери, і солдатики, і "аборигени", якими тут називають уже колишніх переселенців, і, звичайно, наші люди, яких свято застало на Курилах. Правда паски курильські господині ще не дуже уміють випікати, тож традиційно їх випікають у російських монастирях, у церквах святять і часом освяченими й продають. Проте українці приходять на посвячення з традиційними, як і в нас, кошичками.

Так бажання одного російського генерала Юрія Оксенюка, який не забуває про своє українське коріння і свою віру, сприяє тому, що до духовної криниці, до духовного джерела у спорудженому ним храмі припадає усе більше людей.

Наталія МАЛІМОН