ПРАВОСЛАВНА ТРАДИЦІЯ ІКОНОШАНУВАННЯ

Між зображенням звичайної людини чи святого, Божої Матері, і, тим більше, Господа Іісуса, церковна свідомість вбачає істотну відмінність. Ікона є не тільки зображенням, а й священним предметом, через який тому, хто молиться передається Божа благодать, святість. Це не залежить від того, хто зображений на іконі: Христос, Богородиця або хтось зі святих, бо Господь — це наше єдине Джерело освячення і святості.

Цілувати святі ікони — означає не тільки виражати любов до особи, що зображена, але й освятитись через дотик до неї.

Існують два перекази про походження нерукотворного образу Спасителя. Згідно з східною гіпотезою, у Едесського царя Авгаря був рушник із зображенням Лику Спасителя, який з'явився у той момент, коли Господь приклав його до Свого обличчя. Другий переказ, західний, розповідає про жінку на ім'я Вероніка. Шкодуючи Іісуса Христа, Який ніс важкий хрест на Голгофу, вона дала Йому рушник (плат). Коли Спаситель витер Своє лице і повернув плат Вероніці, вона побачила на ньому зображення (відбиток) Лику Господа. Обидві гіпотези заслуговують довіри: цар Авгарь є історичною особою, та й обставини виникнення образу на рушнику Вероніки здаються природними, оскільки вони пов'язані теж з історичними фактами.

Сьомий Вселенський Собор відбувався саме під час запеклої боротьби іконоборців з іконошанувальниками. Так як основні докази іконоборців базувалися на зовнішній подібності шанування ікон і скульптурних зображень з ідолопоклонством, то у письмових творіннях, що захищали іконошанування, і соборних визначеннях особливий акцент ставився на духовній стороні іконошанування. Наголошувалось, що об'єктом шанування є не матеріал, з якого виготовлена ікона (не дерево, не полотно та ін.), а сам об'єкт зображення, тобто Господь Іісус Христос, Пречиста Його Матір та Святі. Цим іконошанування і відрізнялося від ідолопоклонства.

Уже в катакомбах 2-го і 3-го ст. зустрічаються іконописні зображення, а Церковні торжества 843 р. остаточно затвердили практику шанування ікон, догматизовану в Нікеї сьомим Вселенським Собором у 787 р.

Одним з улюблених сюжетів для зображення був лик Божої Матері, що нараховував сотні варіантів, які дуже шанувалися, як тоді, так і в наш час. Ікони Спасителя, за винятком Нерукотворного Образу, не мають особливих назв. Іноді Христос зображується у вигляді Царя, що сидить на троні, і означає Господа Вседержителя, а найчастіше Він зображується страждаючим на Хресті.

Московський Собор 1667 р. засудив будь-які зображення Бога-Отця. Підставою для ухвали Собору 1667 р. послужили Священне Писання і Священне Передання. "Бога не бачив ніхто ніколи, – говорить євангеліст Іоанн, - Єдинородний Син, Сущий в лоні Отчому, Він явив" (Ін. 1:18; ІІн. 4:12). Сьомий Вселенський Собор дозволив зображувати Сина Божого тому, що Він, "прийнявши образ раба, зробився подібним людям і за виглядом став як людина" (Філ. 2:7), тобто став першим і живим Образом невидимого Бога. Іісус Христос став живою Іконою.

Взагалі Божественна природа, окрім розкриття її в Особі Боголюдинни, залишається прихованим і недоступним не тільки для очей, але й для розуму, тому що Бог – Той, Який "мешкає в неприступному світлі, Якого ніхто з людей не бачив і бачити не може" (1 Тим. 6:16).

Проте, Господь, в особі Сина і Слова Божого, Другої Іпостасі Святої Трійці, став Людиною, доступною для зору, слуху, - як це стверджувала Церква на своєму 7-му Вселенському Соборі, а відтак, доступним і для зображення. Аналогічно і з зображенням Духа Святого, Який при Хрещенні Спасителя зійшов на Нього у вигляді голуба. Такий образ Духу Святого є канонічним, як і зображення Його у вигляді вогненних язиків, що сходять на апостолів.

На православному Сході зустрічаються ікони "Старозавітної Трійці," де зображено явлення Бога у вигляді трьох мандрівників Авраму. Таке зображення також є цілком канонічним: Господь за бажав явити Себе в цьому образі, який мав глибоке символічне значення і не претендував на реалістичне віддзеркалення Особи. Ця ікона поширена зі стародавніх часів як на православному Сході, так і на Русі.

Крім того, ікони можна поділити на ті, які особливо шанують і на звичайні. Ікона стає святинею загального рівня після того, як священик прочитає відповідні молитви та окропить її святою водою. На цьому рівні святість ікони і ступінь її шанування не залежать ні від матеріалу виготовлення, ні від художньої цінності, ні від старовини або історичних фактів тут діє сила живої віри та щирої молитви віруючої людини. Все це відповідає канону іконошанування, що був прийнятий на 7-му Вселенському Соборі.

Проте інша ситуація з іконами, які часто називають чудотворними і шанують особливо. Ознакою такої ікони є чудеса, які сталися з віруючими в силу їх віри та по їхній молитві. Часто народна свідомість приписує чудотворіння самій іконі, а не зображеній на ній особі, що є помилкою. Згідно з канонами 7-го Вселенського Собору, честь шанування ікони повинна стосуватись тільки прообразу, тобто особи, що зображена.

Напевно, чимало з православних віруючих чули про чудотворну ікону під назвою "Троєручиця", проте мало, хто знає історію виникнення цієї ікони. Тому, наводячи приклад чудотворної ікони, ми вирішили коротко розповісти вам про неї. Ікона "Троєручиця" прославилась у важкий період ранньої історії християнської віри – під час іконоборства, за часів панування візантійського імператора Льва Ісаврянина, який був відомим лютим іконоборцем. А подія, про яку йтиметься, датується приблизно 716-им роком і пов'язана з ім'ям прп. Іоанна Дамаскіна.

Підступним способом імператор Лев вирішив знищити щирого захисника іконошанування преподобного Іоанна, виставивши його перед халіфом як зрадника. На той час, він займав почесну державну посаду. Лев повідомив халіфа про те, що Іоанн нібито радить йому, Льву Ісавряніну, почати війну з сарацинами і захопити Дамаск. Брехня була ггідтверждена фальшивим листом, який вправні писарі підробили так, що почерк Іоанна не викликав підозри в халіфа. Тоді за таку "зраду" останній наказав негайно відсікти Іоанну праву руку. Вирок було виконано. Але Іоанн дуже просив віддати йому відсічену руку, тож халіф погодився і виконав його прохання.

Зачинившись у себе, Іоанн з'єднав розчленовані місця руки і почав глибоко молитись Богородиці. Він, немов бачив перед собою Владичицю, говорив з Нею, просив зцілити руку, щоб він міг нею робити добрі справи. Після цього він заснув. Уві сні з'явилася до нього Богородиця і промовила: "Ти зцілений. Трудися ж старанно твоєю ру кою". Іоанн, прокинувшись; побачив свою праву руку абсолютно здоровою. Звістка про чудове зцілення Іоанна швидко поширилася по Дамаску, а халіф, усвідомивши свою провину, попросив преподобного знову вести державні справи. Але Іоанн відмовився, і своє подальше життя присвятив служінню Богу, пішовши в монастир, прийняв постриг. Він залишив після себе гли-бокоморального змісту праці по духовній філософії та склав багато церковних тснесггівів. У нижню ж частину ікони Богоматері, перед якою так ревно молився і отримав зцілення, прп. Іоанн Дамаскін приклав третю руку зроблену зі срібла, а саму ікону взяв із собою в обитель. Донині в Греції існує добра традиція, коли людина отримує зцілення після молитви біля чудотворних ікон, засвідчуючи диво, яке сталося, вона виготовляє з цінного металу маленьку фігуру тієї частини тіла, що уздоровилась і залишає її біля ікони, як дар-жертву Богу, або Божій Матері чи Святому за зцілення.

Варто зазначити, що особливо цінними у загальноцерковному значенні є жанрові ікони, які відтворють біблійні події, сюжети свят, а також житія святих. Споглядаючи таку ікону, той, хто молиться може легко відновити в пам'яті або навіть вперше пізнати події Священної історії наприклад, Воздвиження Хреста.

Шанування ікон зумовило розвиток церковного живопису: великі витвори Феофана Грека, св. Андрія Рубльова, Діонісия, Ушакова та інших корифеїв руського іконописного мистецтва народжувались переважно тільки в умовах православного благочестя.

Однак, найважливішим, найістотнішим аспектом шанування ікон є прагнення помістити в центр духовних вражень і переживань насампред Самого Господа і Спаса нашого Іісуса Христа. Дивлячись на Його Лик, зображений крупним планом, як на іконі "Нерукотворний Спас", той, хто молиться звертається подумки до свого Господа, як до Спасителя та Божественного Учителя вічної істини і добра, а, преклоняючи коліна перед Розп'яттям, перймається співчуттям і відчуває подяку Тому, Хто був "укритий ранами за гріхи наші і мучимий за беззаконня наше" (Іс. 53:5).