ХРИСТИЯНСЬКІ КАТАКОМБИ В РИМІ (частина І)

Катакомби це давні підземні кладовища, які ви користовували християнські та іудейські общини, переважно в Римі. Найбагаточисельнішими є християнські катакомби. Згідно з римськими законами, що забороняли ховати мертвих у межах міста, всі катакомби розташовані за межами міста, вздовж великих консульських доріг, у тогочасній приміській зоні.

У першому столітті римські християни не мали своїх власних кладовищ, якщо вони і володіли землею, то на ній і хоронили своїх родичів та близьких, або використовували загальні громадські кладовища, де крім них були поховані язичники. Саме на такому великому громадському "некрополі" ("місті мертвих"), на Ватикансько му Холмі були поховані святі апостоли Петро і Павло. У першій половині II ст. християни почали ховати мертвих у підземних галереях. Так були засновані катакомби. Багато з них з'являлось навколо сімейних могил, власники яких недавно прийняли християнство і хоронили там не тільки своїх родичів, а й братів по вірі. Спочатку свого заснування катакомби служили тільки місцем поховання, де християни збирались та проводили похоронні обряди, поминаючи мучеників і померлих. З часом ці ділянки збільшувалися за рахунок пожертв чи придбання безпосередньо за ініціативи Церкви нової землі. Незважаючи, на появу наземних кладовищ, у зв'язку з деякими обставинами, християни продовжували користуватись підземними. Насамперед тому, що вони відкидали язичницьку практику кремації (спалення тіла померлого), і хоронили своїх померлих, за прикладом поховання Іісуса Христа, виявляючи повагу до тіла, яке в майбутньому має воскреснути з мертвих. Крім того, коли почались гоніння, катакомби служили місцем, де безпечно можна було звершити Таїнство Євхаристії.

У 313 р. імператор Костянтин оголосив Міланський едикт, в якому йшлося про те, що християн більше не переслідуватимуть і вони зможуть вільно сповідувати свою віру, будувати церкви як в місті, так і поза містом, купувати земельні ділянки і не боятись, що їх конфіскують. Однак, катакомби продовжували діяти як регулярні кладовища до початку п'ятого століття, коли Церква постановила хоронити померлих виключно в наземних кладовищах чи у базиліках, споруджених на честь мучеників, яких особливо шанували.

Коли варвари (Готи і Лонгобарди) вдерлися в Італію і підійшли до Риму, вони зруйнували і пограбували багато пам'ятників, включаючи і катакомби. Безсилі перед таким лихом, до кінця восьмого століття і початку дев'ятого, за наказом Римських пап, усипальниці мучеників і святих були перенесені, і зберігались у міських храмах. Після завершення перезахоронення мощів, катакомби, за винятком деяких, були знищені. Згодом обвали та рослинність загородили і сховали вхід в інші катакомби так, що сліди їхнього існування були втрачені.

Початківцем та відомим науковцем у сфері дослідження катакомб вважається Антоніо Бозайо (1575 1629), якого називають "Колумб підземного Риму". В XIX столітті систематичне дослідження катакомб, а, зокрема, катакомб св. Каліста здійснював Джованні Батіста де Россі (1822 1894), який вважається засновником християнської археології.

Катакомби складаються з підземних тунелів у формі лабіринта, довжиною кілька сотень кілометрів. У вапнякових стінах цієї заплутаної системи галерей були висічені ряди прямокутних ніш, що називались "локули", різних розмірів, які могли вмістити тільки одне тіло. Проте нерідко в них знаходили рештки двох і більше людей. Поховання перших християн були надзвичайно бідними і простими. Тіло, наслідуючи приклад поховання тіла Іісуса Христа, завертали у полотно і поміщали в локул без труни. Локули закривали мармуровою плитою чи, в більшості випадків, шматками вапняка. Разом з християнськими символами на плиті викарбовували ім'я померлого. Часто поблизу могил клали масляні лампи і маленькі вази, в яких знаходились пахощі.

Структура могил, влаштованих рядами на різних рівнях, є великою усипальнею (комітіріон "усипальня", грецький термін, що означає "місце тимчасового упокоєння"). Таким чином християни прагнули підкреслити свою віру у воскресіння. Крім локул, у катакомбах існували й інші типи могил: аркозоліум, саркофаг, кубікуліум і склеп.

Аркозоліум – форма могили, що була притаманна третьому і четвертому століттю є великою нішею з аркою зверху. Над нею горизонтально розміщувалася мармурова плита. Переважно, акро золіуми служили місцем для поховання цілих сімей.

Саркофаг – камінь чи мармуровий гріб, зазвичай прикрашений малюнками і надписами.

Форма – могила, викопана в підлозі склепу, кубікуліума чи галереї. Особливо у великих кількостях вони розміщувались біля поховань мучеників.

Кубікуліум – невеликі кімнати, в яких вміщувалися кілька локулів. Використання сімейної могили не було привілеєм багатих людей. Кубікуліуми і аркозоліуми часто прикрашалися фресками, що зображали біблійні сцени і відтворювали сюжети Хрещення, Євхаристії і Воскресіння.

Склеп – велика кімната. При Римському папі Да масі, велика кількість могил мучеників була перетворена на склепи маленькі підземні церкви, прикрашені фресками, мозаїками та іншими художніми прикрасами.

Створення катакомб було завданням спеціалізованої бригади робітників. Вони прокопували галереї, одну за одною, при освітленні масляними лампами і застосовували кошики, щоб винести землю на поверхню, через луцемарії ("вікно в даху"). Луцемарії були просторими шахтами, що досягали поверхні. Коли закінчували прокопування, вони залишались відчиненими, як засіб вентиляції та освітлення. Давні християни не використовували термін "катакомби". Це слово грецького походження, і означає "навколо порожнини". Римляни застосовували цей термін для визначення місцевості, яка знаходилась на Апенінській дорозі, де були розташовані печери для видобування вапняку. В дев'ятому столітті цей термін почали застосовувати як назву всіх підземних кладовищ.